Персеїди 2020
Персеїди — один із найяскравіших і найвидовищніших метеорних потоків року. Їхнє материнське тіло — комета Свіфта–Таттла (109P/Swift-Tuttle), яка залишає за собою потік пилу й частинок. Щороку в серпні Земля проходить через цей слід, і в атмосфері з’являються десятки «падаючих зірок». Радіант потоку (точка, з якої, здається, вилітають метеори) розташований у сузір’ї Персея. Швидкість входу частинок в атмосферу сягає близько 59 км/с. Максимум активності припадає на середину серпня, коли за хороших умов можна побачити до 100 метеорів на годину.
12 серпня 2020 року я планував спостерігати Персеїди поблизу міста Дніпра. Умови обіцяли бути хорошими: ясне небо і Місяць у фазі останньої чверті, який не заважав спостереженням у першу половину ночі. Але спостерігати у дворі, в умовах сильного міського засвітлення, зовсім не хотілося. Хотілося побачити справжнє зоряне небо — і, звісно, падаючі зірки. У місті навіть на околиці цього досягти неможливо.
Я уважно вивчав карти світлового забруднення і згадував нічні поїздки за місто на велосипеді. Там небо помітно темніше, ніж у межах міста. Звісно, про повністю чорне небо мріяти не припадало — поблизу все одно є населені пункти, ліхтарі й траси. Але знайти «зелену зону» було цілком реально. Це вже набагато краще, ніж помаранчева чи червона зона. Залишалося обрати точку, куди можна дістатися на велосипеді, бажано не далі 20 кілометрів від околиці міста, щоб не накручувати великий кілометраж глибокої ночі.
Вибір припав на поле між селищами Новотаромське, Долинське та Миколаївка. Там проходить добра ґрунтова дорога, де я раніше катався на велосипеді. Дістатися туди нескладно: потрібно виїхати з міста через Таромське, а далі їхати полем. Там тихо, навколо мало населених пунктів, немає яскравих джерел засвітлення й автомобільних доріг поблизу. Усе це робило місце придатним для спостережень.
Коли настали сутінки, я вирушив у дорогу. Дорога зайняла приблизно годину, і до моменту приїзду небо вже достатньо потемніло. Я їхав ґрунтовкою, поки не знайшов місце, де на обрії не було видно яскравих вогнів. У північно-східній частині неба світився Дніпро, подекуди виднілося слабке світло найближчих селищ. Далі їхати було безглуздо: там, за кілька кілометрів, іде траса і досить великий селище Миколаївка. Там було б тільки гірше, тому я зупинився тут.
Це місце я назвав «Зоряною галявиною». І ця назва повністю виправдана: попри окремі засвічені ділянки, зірок тут було в рази більше, ніж навіть на околиці міста. Над обрієм став чітко видно Чумацький Шлях, і від тиші навколо ставало незвично і навіть трохи тривожно. Але саме тут з’явилося те саме відчуття єднання із зірками, заради якого варто було їхати.
Спочатку на небі було тихо, але незабаром почали спалахувати Персеїди. Яскраві білі й зеленуваті метеори перетинали небо, деякі залишали короткі світні сліди. За годину–півтори спостережень я побачив понад 50 метеорів, з них понад десяток були дуже яскравими, а кілька особливо вразили своєю яскравістю й довжиною. Це видовище запам’яталося надовго і стало одним із найсильніших вражень мого астрономічного досвіду.
Я також узяв із собою компактний фотоапарат Sony DSC-RX100, щоб спробувати сфотографувати зоряне небо. Не щодня випадає така можливість! Для свого класу RX100 дає непогані знімки: у нього світлосильний об’єктив і пристойна матриця. Але, звісно, камера не призначена для астрофотографії. Зоряне небо краще знімати серіями довгих експозицій, які потім складаються в спеціальному ПЗ (наприклад, Sequator або DeepSkyStacker), що зменшує шум і дозволяє витягнути деталі. У RX100 немає можливості автоматичної зйомки довгих серій, тому доводилося вручну натискати на спуск затвора — що виявилося досить втомливим. Тим не менш, кілька серій знімків різних ділянок неба я зробив.
Для кожного кадру я робив порядку 20 експозицій. Попри обмеження камери, результат виявився цілком гідним: підсумкові фото зберегли пам’ять про ту незвичайну ніч під Персеїдами і передали атмосферу зоряного неба.
Найкращий кадр — мій велосипед на тлі зірок. Оскільки на полі було дуже темно, довелося обережно підсвітити велосипед і навколишній пейзаж ліхтариком, щоб він був добре видно на тлі. Вийшло несподівано красиво: цей знімок увійшов до числа моїх улюблених. Для нього я зробив близько 14 кадрів із довгою витримкою (15 секунд), які потім склав у програмі Sequator.
Довго залишатися тут я не планував: вже була північ, на обрії з’явився Місяць, а завтра чекав робочий день. Та й додому потрібно було повертатися — близько 19 кілометрів, усього 38 км в обидва боки. Для вечірньої поїздки це цілком нормально: так би мовити, вдалося поєднати приємне з корисним.
Я дуже задоволений спостереженнями. Це було супер. Трохи моторошно, коли усвідомлюєш, що перебуваєш один у полі, поруч нікого й нічого немає — тільки зірки.
